«Вбивство голодом – найстрашніше»: історія останнього ветерана Срібнянщини

Фото: «Чернігівщина».

27 листопада жителю села Гурбинці Срібнянської громади Миколі Хрипку виповнилось 99 років. Він – єдиний ветеран Другої світової війни в колишньому Срібнянському районі. У 7 років Микола Іванович пережив Голодомор. Сьогодні чоловік згадує, як рідний батько з двома старшими братами долали понад 100 кілометрів за один день, щоб дістати хліба п’ятьом дітям, як він маленьким хлопчиком випрошував окрайці черствого житнього хліба і, принісши додому, віддавав матері, а та ділила його і відкладала крихти, аби вижити. Згадує, як заживо ховали чи то напівживих, чи напівмертвих односельців. «Вбивство голодом – найстрашніше, що коли-небудь переживало людство», переконаний живий свідок організованого геноциду.

Про це пише «Чернігівщина».

Микола Хрипко тривалий час хазяйнує у власноруч збудованій хаті один, проте рідні доньки не забувають про нього – часто приїздять навідати батька, навести лад на городі та в будинку. У свої 99 років він досі самостійно готує їжу та порається на городі. Три роки тому Микола Хрипко сідав на улюблені «Жигулі» та їздив у справах. 

У Гурбинцях знають, що кермо і Микола Іванович – речі майже нерозлучні, адже все життя чоловік працював у колгоспі на вантажівках. І працював він настільки довго, що вже й пенсіонери жартують: «Прийшов на роботу – Микола Іванович працює, пішов на пенсію – Микола Іванович працює». У чоловіка 52 роки трудового стажу.

«Народився я в Гурбинцях, звідси і рід мій, – розповідає 99-річний ветеран. – Мати працювала ланковою, батько був бригадиром. Батьки народились на Гончарівці – є такий куток у Гурбинцях, обоє 1881 року народження. Діда мого розкуркулили, вигнали з хати, а хату продали людям. Землі у діда по батьковій лінії було небагато. Та все ж їх вважали зажиточними».

Зійшлися батьки Миколи Хрипка на гульбищі, яке тоді розташовувалось поруч із Млином, що на в’їзді в село.

«Догулялись до того, що мати завагітніла. Народила сина Григорія 1913 року. А батько був «крутько-вертійович». Статний і красивий був чолов’яга. Йому треба було йти в армію, а Феклу Кирилівну – матір мою – він брати не хотів. Та мій дід з бабою скомандували привести матір до них, а самому йти в армію. Три роки вона прожила в приймах, аж доки батько не звільнився зі служби».

Діди роду Хрипків були ткачами, по-вуличному їх рід називали «ткачуками».

Микола Іванович пригадує, де стояли верстати так, ніби наяву бачить бабу з дідом, які справляються біля них. Навчили цьому ділу і рідного сина Івана.

«Два верстати стояли у хатині і один верстат у хаті. Той, що стояв у хаті, – виносили на Різдво, а тих двох не займали, так і стояли все врем’я».

Вміння працювати з верстатами передалося батьку, Івану Семеновичу. Після того, як діда з бабою вигнали з їх обійстя на Гончарівці, родина знайшла прихисток в іншому кутку села. Тут побудувалися і батьки Миколи Івановича, і на шість років менший рідний брат його батька Павло Семенович. Взагалі ж на той час у Гурбинцях, як і в більшості сіл, вулиці та кутки займали цілі роди – рідні, дво- чи троюрідні.

«Наступна за моєю хата – вже двоюрідного брата Івана Сельвестровича, лікаря, який служив на Кавказі, в одній із військових частин. Звідтіль приїхав у село, так по-руські і балакав до самої смерті», – розповідає Микола Хрипко.

Значне число гурбинців як в часи російського царату, так і радянської окупаційної влади забирали служити на Далекий Схід. Микола Іванович, якому довелося, як і його батьку, служити на Далекому Сході, аж ніяк не вважає це випадковістю.

«Не знаю, відкрию вам істину чи ні, але всіх українців брали на Дальній Схід, – каже він. – Мій батько служив у Нікольськ-Усурійську, який потім перейменували в Ворошиловград. А брат Андрій Іванович – у Біробіджані. А я вже потрапив точно по батьківських слідах і служив у Приморському краї, в гарнізоні Романівка».

Чи не найяскравіше в дитячу пам’ять маленького Миколки відклались голодні роки 1932-33 років. Гурбинці, як і ввесь південь Чернігівщини, потерпав від небачених людством масштабів геноциду, котрий забирав із собою сотні тисяч життів. Семирічний Микола вижив завдяки добрим людям та працьовитому батьку. З теплом згадує доброту родини Поєтів, які допомогли їм вижити.

«На китайському хуторі – кутку, який раніше називали Підсрачівкою, а після того, як там по війні поселився китаєць, назвали китайським, – жила родина Оксентія Івановича Поєти. Він працював «полеводом» у колгоспі. Я, бувало, не раз ходив туди до них просить їсти. З Оксентієм Івановичем жила сестра, яка працювала у обробітку шкільної землі. Землі у школі було сім гектарів, яку обробляли жінки, серед тих жінок була і моя мати. За цю працю школа давала обід, платні більше ніякої не було. Того, що давали матері, на всіх не вистачало, тож кожен шукав, як прогодуватись. У 33-му році я часто ходив на той хутір і випрошував скоринок. Сестра Оксентія Івановича Марина, завбачивши мене, підгукувала: «Коля, Коля, підожди!». І виносила мені балабушку хліба. Пайок Поєти отримували хороший, і мені з нього трохи перепадало. Хліб я ніс додому і так спасав батьків та братів із сестрою від голоду».

У той час кожен член родини намагався бути корисним і ніс додому все, що можна було з’їсти. Та все ж якби не батько, то невідомо чи пережили б страшний 1933-тій.

«Батько брав із собою возок на колесах і двох старших синів, й так ішли на базар у Прилуки. Чим він там торгував, вже й не згадаю – всякою всячиною. А доки батько базарував, хлопці займали чергу в хлібний магазин, який розташовувався через площу – він, мабуть, і досі там є. Бувало, що щастило і дві буханки хліба купити. А тоді знову назад 50 кілометрів пішки! Привезуть хліб, а мати ділить по шматочку і відкладає, щоб надовго хватило. Голодували страшно, але в інших було ще гірше. З голоду людей у Гурбинцях померло дуже багато. Їли що доведеться – по весні ходили з кружками і рвали лободу. Мати її запарить, посіче і зварить лободянку. Виручало і болото, на якому копали та їли рогіз. Батько не цурався ніякої роботи, де міг підробляв, щоб тягнути сім’ю. Велика родина була, дуже бідно жили, але завдяки батьку та матері вижили всі».

Не всім пощастило пройти той страшний 33-тій. Декого в безнадії ховали заживо. Так було з рідною тіткою Миколи Хрипка Ольгою.

«Чоловік од неї поїхав на заробітки, прилаштувався десь так, що його годували. А вона, бідолашна, сама залишилась, так вона з голоду і померла. Чоловік коли приїхав на похорони, то тітка Ольга ще дихала. Розказували, що коли її опускали в могилу, то вона, побачивши чоловіка, озвалась до нього – «Петро!». Так напівживою і закопали. Отакий був 33-тій. Багато людей в селі померло».

Свідок тих подій підтверджує штучний характер голоду: «Перед тим, як почалась колективізація, у людей все викотили під мітлу, забрали яке було зерно, ані крихти не залишили».

Закінчивши семирічку, Микола Хрипко потрапив до колгоспу. З їхньої родини тільки сестрі пощастило вирватись із того «колгоспного раю», батьки вивчили її на вчителя.

Найпершим помер старший брат Іван 1924 року народження, якого за німецької окупації вивезли на роботу в Німеччину. Загинув при спробі втечі й повернення додому.

Ще один брат Михайло закінчив 10 класів. Пішов в армію, де дослужився до звання офіцера, а після демобілізації читав у Гнатівці воєнну підготовку. Решта ж братів, як і сам Микола Хрипко, все життя працювали у колгоспі.

Та перед колгоспними буднями була Друга світова війна, на яку Микола Хрипко потрапив у 1944 році. Разом із шістьма десятками інших призовників зі Срібнянщини його кинули на Далекий Схід – у Романівку, за 100 кілометрів від Владивостоку. Служити гурбинцю довелося в морській авіації. Наприкінці Другої світової війни радянські війська розгромили японську Квантунську армію та зайняли Маньчжурію. Ця операція була частиною радянсько-японської війни. Потім була інтервенція в Корею та її розподіл на дві держави – Південну та Північну Кореї.

Саме в Північній Кореї опинився гарнізон ветерана Миколи Хрипка, пробувши там наступні чотири роки. Про війну Микола Іванович майже нічого не розповідає, а от про службу в Північній Кореї дечим поділився.

«Були в нас курйозні випадки. Полетіли наші літаки ланкою в три літаки. Командир ланки злетів першим, за ним два інші. Під час здійснення маневрів один із літаків почав рубати літак командира, і той змушений був катапультуватись. Я саме чергував на машині на командному пункті. Звідти надійшов наказ знайти і доставити пілота. Минув деякий час, і ми знайшли командира у корейській хаті – одна його нога була у валянку, а інша боса. Всяких неприємностей бувало в авіації, та служив я, звісно, непогано. У общому підсумку сім років без восьми днів прослужив я в армії».

З війська Микола Хрипко прийшов, вже маючи спеціальність шофера. Коли повернувся зі служби, то влаштувався водієм у місцевий колгосп, де пропрацював до самої пенсії й навіть після неї. Одружився через рік після армії. Жінку взяв із Гурбинців – Надію Варивонівну Рябенко, молодшу за нього на два роки. Надія Варивонівна доводилась йому троюрідною сестрою.

«Їх батько покинув і десь на Кавказі одружився вдруге, а вони з матір’ю так і залишились – Іван, Василь, Євдокія і Надія», – каже Микола Хрипко.

Про події у світі Микола Хрипко дізнається здебільшого з радіо. Живе у хаті, яку збудував власними руками. Доньки не полишають батька на самоті. У свої 99 ветеран ще сам готує їсти.

«Основний мій раціон – картопля. Я можу до картоплі піджарить м’ясину яку-небудь. Замовляю, то мені з магазину ковбаси приносять, крупи, хліб. Не бідую. А що ж? Треба триматись! Аби тільки та клята війна закінчилась».

І хоча про війну Микола Хрипко чує тільки з новин по радіо, переживає за власного онука, який захищає Україну, бо не на словах знає, що таке війна.

Як людина, якій довелося мати справу з росіянами, знає, що росіяни – наш ворог, який нас завжди зневажав і хотів знищити: «Споконвіку росія, скільки вона існує, тероризує Україну».

Та попри все ветеран мріє, аби війна закінчилась, але разом із тим, як настанову молоді декламує: «Ми – мирні люди, та наш бронепоїзд стоїть на запасній колії».