Тут надія тримається за кожне ім’я: у Прилуках відкрили Алею Надії

До алеї, яку збудувала сама Надія, підходять люди. Хтось обережно торкається портретів, гладить рукою знайомі риси. Хтось просто стоїть осторонь і дивиться на стенди. Ніби чекає, що той, хто на портреті, зараз з’явиться, підійде обійме і скаже - я повернувся. Тепер все буде добре.

Серед них і трирічна Вікторія з мамою. Сьогодні вони гладять найдорожчий портрет. В очах дружини блиск, від якого важко відвести погляд. Це очі людини, яка довго йшла темрявою і все одно навчилася тримати світло. І направду від цього мурашить.

«Вона його узнає на фото, просить, щоб він повернувся. Це важко. Старший той каже, давай зателефонуємо тату. Кажу, так немає зв’язку, ніякого зв’язку з ним. Ну, давай спробуємо. Звонимо, немає гудків, він розстраюється, плаче. Майже півтора роки. Він зник 16 травня 2024 року. І з того моменту немає ніякого зв’язку, ніякої інформації».

Мама Андрія, припадаючи до портрета сина, не стримує сліз. Вони схожі, мов, дві краплі води. А відтак між ними був якийсь тісний, нерозривний зв’язок до його зникнення: «Вже рік він зник у Донецькій області. Іноді сниться. Раз приснився, що просив грошей. Казав, мама, я голодаю, дай мені трошки грошей. А я, наче, відкрила сумку, а в мене сумка пуста. Не так довго до його зникнення приснилася мені одна сільська жінка, яка поховала сина, який загинув на війні. І вона мені каже, ти така сива. А я кажу, ні, я не сива. Я, кажу, ось пофарбуюся і буду така, як звичайно. І це воно мені дає, знаєте, дає надію, що таки він повернеться, дійсно, що я не буду така сива, як вона».

Цей банер дає надію усім, хто сьогодні чекає своїх найдорожчих. На цьому банері 118 портретів військовополонених або ж зниклих без вісти. І сьогодні найбільша мрія їх рідних, аби вони повернулись додому живі і не ушкоджені.

І самі зняли з цього банера свої ж портрети.

На цьому стенді лише портрети, без дат, лише обличчя та імена. Та величезна надія, що вони неодмінно повернуться додому.