Жінок, які вміють працювати на домашньому ткацькому верстаті, залишилися одиниці

Фото: Суспільне.

У Срібному на Прилуччині ткаля Наталія Бринза вперше за кілька років сіла за ткацький верстат, який розміщений у краєзнавчому музеї громади. Там збереглися зразки Дігтярівського ткацтва, яке 2019 року внесли до переліку нематеріальної культурної спадщини області.

Колишні працівниці фабрики досі памʼятають, як ткали плахти, доріжки, весільні рушники та елементи національного одягу. Як розповіла директорка музею Надія Гайдай, ткацьке ремесло тут зародилося ще у XVII столітті, а продовженням народних традицій стала фабрика художніх виробів у Дігтярях, яку закрили у 1996 році. Ще 30 років тому працювати на ткацькому верстаті вміла більшість жінок, сьогодні ж таких лишилися одиниці.

Про це повідомляє Суспільне.

Ткаля Наталія Бринза ділиться: близько 30 років тому ткацький верстат був майже у кожному домі Срібнянщини, а працювати на ньому вміла більшість тогочасних жінок.

«Кожен до свого звик, то він знає, як з ним працювати. А якщо давно не сидів за станком, то, справді, і руки, і ноги трусяться».

Жінка пригадує: ткати її навчили під час піврічного стажування на Дігтярівській фабриці художніх виробів.

«Норма була – три килимки і дві десятих за зміну виткати. Виходило».

Галині Котенко – 82 роки. Працювати на Дігтярівську фабрику вона прийшла у 16 років після закінчення Решетилівської школи майстрів.

«Мені воно не набридло. Якось воно для душі ця робота була. Мені і зараз ткацтво сниться. Другий раз я наче набила нитки, вʼяжу».

На фабриці, пригадує жінка, пропрацювала 30 років. З них 27 – у ткацькому цеху, 3 – у килимарному.

Цей ткацький верстат у Срібнянському краєзнавчому музеї вважається надомним та належить Марії Синявській з села Гнатівка, розповіла директорка Надія Гайдай. Ще частина експозиції – з фабрики художніх виробів, яка діяла у селі Дігтярі з 1961 до 1996 року.

Зі слів Надії Гайдай, ткацький промисел є продовженням місцевих народних традицій, які мають майже трьохсотлітню історію.

«Наша основа клітчаста і дуже насичені барви. Це сині, жовті, пурпурово-вишневі кольори. У візерунках поєднанні розети та ромби. Те, що притаманно Дігтярям. Це наша цінність. Це наша культура».

Директорка музею каже: жінок, які є носіями цього ремесла та знають, як ткати на верстатах, лишилися одиниці.