У Прилуках змінили назви ще три вулиці

Фото: «Град Прилуки»

У Прилуках в процесі дерусифікації перейменували 37 вулиць та 44 провулки. Зокрема, ще 3 вулиці, що у мікрорайоні Плискунівка отримали нові назви: вулицю Олександра Герцена перейменували на вулицю Григорія Сковороди, вулиця Марини Раскової стала вулицею Червоної рути, а вулиця Руська відтепер Вербна.

Про це пише «Град Прилуки» (за інформацією Прилуцького краєзнавчого музею та Українського інституту національної пам’яті).

Вулиця Олександра Герцена перейменована на вулицю Григорія Сковороди.

Олександр Іванович Герцен (1812-1870) – російський письменник, публіцист, літературний критик, філософ, революціонер-демократ.

У 1833 році зі срібною медаллю закінчив університет і вступив на роботу в Московську експедицію Кремлівської будови. Служба залишала йому досить вільного часу для занять творчістю. Герцен збирався видавати журнал, який мав об’єднати літературу, соціальні питання й природознавство ідеєю сенсимонізму, але в липні 1834 року він був заарештований, а у квітні 1835 року Герцен був висланий спочатку до Пермі, потім у Вятку із зобов’язанням перебувати на державній службі під наглядом місцевого начальства.

У 1852 році Олександр Герцен оселився в Лондоні. У 1853 році він заснував там «Вільну російську друкарню».

Восени 1869 року він оселився в Парижі з новими планами літературно-видавничої діяльності. У Парижі Олександр Герцен і помер 1870 року.

Наразі вулицю перейменовано на честь Григорія Сковороди.

Григорій Савич Сковорода (1722-1794) – український філософ-містик, богослов, поет, педагог, можливо, і композитор літургійної музики.

Початкову освіту здобув у сільській школі, навчався в дяка-скрипаля на привілейованому становищі, співав у церкві. У 1738 році почав навчання в Києво-Могилянській академії. З 1742 по 1744 рік жив у Петербурзі, був співаком придворної капели, створював музику на власні вірші.

У 1750 році у складі російської місії Сковорода виїжджав за кордон і три роки мандрував Угорщиною, Словаччиною, Польщею, відвідав Братиславу, Відень, Будапешт; бував в університетах, слухав лекції знаменитих професорів, працював у бібліотеках, студіював філософські праці й, володіючи багатьма мовами, дискутував із ученими різних країн.

У 1753 році повернувся в Україну, викладав поетику в Переяславському колегіумі. Писав байки, викладав стародавні мови. Сковорода написав підручник із етики. Незабаром мусив залишити колегіум, через доноси на нього.

З 1754 по 1759 рік жив у селі Коврай на Переяславщині, працюючи домашнім учителем у поміщика Степана Томари. Там же написав значну частину віршів збірки «Сад божественних пісень». Працював викладачем (спочатку поетики, а згодом етики) у Харківському колегіумі. Учителюючи в Харкові, латинськими та українськими віршами написав «Байку Езопову» (1760 р.), склав дві вступні лекції-проповіді до курсу етики. Протягом 1769-1774 років Сковорода написав збірку прозових байок «Байки харківські», «Бесіду, названу двоє: про те, що блаженним бути легко» і «Діалог, чи Розмова про стародавній світ», а також твори: «Розмова п’яти подорожніх про справжнє щастя в житті» («Розмова дружня про душевний світ»), «Кільце», «Розмова, звана алфавіт, чи буквар світу».

У 1785 році Сковорода об’єднав 30 віршів, написаних у різний час, у збірку «Сад божественних пісень». У 1787 році він написав «Вдячного Еродія» та «Убогого Жайворонка», а у 1791 році завершив філософський твір «Діалог. Ім’я йому – Потоп зміїний».

З 1769 року Сковорода вів мандрівне життя, не спокушаючись різноманітними посадами й чинами. Ходив філософ завжди у звичайній свиті. Крім книг, рукописів, сопілки в полотняній торбі та палиці, нічого більше не мав, навіть не прагнув мати власної хати й узагалі постійної домівки.

У 71 рік поет пішки пройшов триста верств аж до Орловщини, де жив його учень і приятель Михайло Ковалинський, щоб передати йому рукописи своїх творів. А повернувшись, зупинився в селі Іванівці, був веселий, балакучий, згодом вийшов у сад і край дороги став копати яму. «Що це ви робите, Григорію?» – запитали здивовано друзі. «Та копаю собі могилу, бо прийшов мій час».

Помер 9 листопада 1794 року в селі Пан-Іванівка (зараз Сковородинівка) Золочівського району Харківської області. На його надгробку вибиті (як епітафія) слова «Світ ловив мене, та не впіймав…»

Спадщина композитора, поета, байкаря та філософа Григорія Савича Сковороди є дорогим надбанням української національної та світової культури.

6 травня 2022 р. музей Г.С. Сковороди у с. Сковородинівка Харківської обл. зруйновано прямим влучання російської ракети.

Вулиця Марини Раскової відтепер вулиця Червоної рути.

Марина Михайлівна Раскова (1912-1943) – російська радянська льотчиця, Герой Радянського Союзу (1938), уповноважена особливого відділу НКВС.

Народилася в Москві в родині педагогів.

У 1931-1932 роках навчалася на заочному факультеті Ленінградського авіаційного навчального комбінату за спеціальністю «аеронавігація».

24-25 вересня 1938 року на літаку АНТ-37 «Родина» здійснила безпосадковий переліт Москва – Далекий Схід (Кербі). За виконання цього перельоту Марині Расковій присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна, а пізніше також медалі «Золота Зірка». З лютого 1937 року проходить службу в органах НКВС СРСР як штатний консультант, із лютого 1939 року – уповноважений особливого відділу НКВС, пізніше – в 3-му Управлінні Народного комісаріату оборони СРСР. Мала спеціальне звання «старший лейтенант держбезпеки». Член ВКП(б) з 1940 року. Жила в Москві.

Загинула в авіакатастрофі 4 січня 1943 року при перельоті в складних метеоумовах.

Нова назва вулиці – Червоної рути.

Червона рута – реальна квітка. Навіть не квітка, а чагарник, який квітне в Карпатах на висоті від 1600 метрів і вище. Сезон починається наприкінці червня та триває два тижні – квітковий килим вкриває скелі. Насправді рута – не червона, а рожево-фіолетова. У Карпатах є легенда: якщо дівчина подарує цю квітку парубкові, то довіку полонить його серце. Карпатський рододендрон – саме так ботаніки називають цю легендарну рослину. Щоб побачити її на власні очі, треба піднятися на Ґорґани або Чорногору.

Також у вересні 2024-го виповниться 54 роки з моменту першого виконання однієї з найвідоміших українських пісень XX століття – «Червона рута». Часто її сприймали як народну пісню, проте в неї є автор – Володимир Івасюк. Пісня була настільки популярна, що надихнула на створення однойменного фільму-концерту в українських Карпатах. У 1989 році з’явився фестиваль «Червона рута», який відкрив безліч майбутніх зірок української сцени.

Вулиця Руська стала вулицею Вербною.

Назва вулиці «Руська» символізує переселення (своєрідну колонізацію міста Прилуки, як і всієї України) російського населення в час, коли існувала російська імперія, яка не визнавала українського народу, проводила асиміляторську шовіністичну політику. Іншими словами, переселення, тобто міграція населення, відбувалося за відсутності Української держави, а відповідно без української міграційної політики. Отже, назва «Руська» є імперським маркером держави-агресора та потребує перейменування.

Наразі вулицю перейменовано на Вербну.

Верба – рід дерев, кущів або напівкущів родини вербових. Взагалі, верба – одне з найулюбленіших у народі дерев. Здавна вона супроводжує людські поселення й оселі. Верби над ставом – традиційна прикмета українського села.

Древні слов’яни вважали вербу священним деревом. У них вона уособлювала бога весняного Сонця – Ярила, що дав людям вогонь.

Верба – символ родинного вогнища. Навколо дерева водили молоду пару. Під вербами молодь призначала побачення, освідчувалася в коханні.

Тиждень перед Великоднем називається вербним. У Вербну неділю вербу освячують у церкві, а потім несуть її додому та б’ють нею хатніх, промовляючи:

«Не я б’ю, верба б’є,
Віднині за тиждень
Буде в нас Великдень.
Будь веселий, як верба,
А здоровий, як вода,
А багатий, як земля».