Прилучанин Сергій Чунь пише пісні про те, що зараз відчуває кожен українець

Серед музичних гуртів, що допомагають пережити нам цей страшний час своїми гарними піснями, і наш прилуцький гурт «Не Ждали», який має багатотисячні перегляди на YouTube.

Тому й виникло бажання зустрітися з фронтменом гурту Сергієм Чунем (ЧИ Чуньом), поспілкуватися, дізна­тися про те, як створюються його авторські антивоєнні пісні, що полюбилися не тільки Прилукам, а й мешканцям інших регіонів України, а також тим, хто нині в окопах... Поговорити про плани та сподівання колективу, дізна­тися, що взагалі думає Сергій про війну і мир, Україну, любов та музику.

Головні родзиночки гурту - в його складі, крім керівника, - одні дівчата, і вони співають свої пісні — кавери їх не при­ваблюють. Поп-рок група, яка співає про те, що зрозуміле і близьке всім.

За півтора року війни вони написали декілька антивоєнних пісень (тексти, музика, аранжування — Сергій Чунь), записали їх, а за допомогою друга,талановитого оператора Дмитра Потіпаки створили чудові відеокліпи і виклали їх у всесвітню павутину. Це пісні: «В Україну йде весна», «Братику», «ЗСУ», «Волонтер», «Мої пацани».

Про своїх дівчат, які входять до складу гурту, Сергій гово­рить з теплотою і братньою ніжністю. Він почав працювати з ними ще в міському Центрі творчості дітей та юнацтва — вони прийшли до нього вчитися музиці ще школярками і грали в ансамблі «Ранні пташки».

Потім дівчатка в гольфах та з бантиками-метеликами виросли, повиходили заміж, понароджували діточок і знову повернулися до свого педагога. Щоб дати колективу нове життя і грати нову музику — легкий рок. Багато репетирували, працювали над технікою, набиралися досвіду. Тепер вони — дружна, доросла команда, і їх композиціями заслуховуються не тільки в Прилуках і на Чернігівщині.

Гурт заслужено має звання народного аматорського колек­тиву. їх колектив запрошували для виступу на “Суспільному телебаченні» у 2021 році, а його фронтмена Сергія Чуня — на інтерв’ю для «Українського радіо»...

До складу гурту входять — Ірина Проценко (клавіші, акор­деон), Вікторія Мустафаєва (бас-гітара), Тетяна Щербак (гітара), Єлізавета Колодій (барабани). Він вважає їх друзями, однодумцями, все в їх команді вирішується колегіально, під час обговорення.

«Краще мати зоряний колектив, ніж колектив зірок», — го­ворить Сергій.

Вважає, що з хлопцями було б складніше, дівчата більш від­повідальні і наполегливі. Коли створювали кліп «Волонтер», то баяністка Ірина була на останніх днях вагітності — сьогодні записали, а вже назавтра вона народила дівчинку.

Запитую у Сергія, як в ньому народжуються тексти пісень, хоч маю, з власного досвіду, впевненість, що цим процесом керувати неможливо. Так, якісь перші рядки або ж всього лише один рядок приходить неочікувано, спонтанно, коли йому забажається. Залишається у свідомості, не дає спо­кою.

Буває, що напишеш пісню, а приспів пишеться цілий місяц. Буває, написав, починаєш співати-грати з дівчатами, а вона не йде. Кожна дитина народжується у своїх власних муках. До прикладу, пісня «Пробач» має три або ж чотири музичні версії.

Процес виробництва відеокліпів теж не простий. Оранжування та зйомку композиції «Одяг без кутюр» до новорічних свят, яка складається просто з тостів, зробили за три дні. А інколи на це йде більше часу.

Буває й так, що відео на пісню знімають з першого дубля, але не завжди. Кожного разу по-різному.

Сергій був вражений початком війни і навіть трохи розгу­бився, думав — писати не буде, не до музики зараз.

Тим більше, що разом з дружиною Наталею він два місяці волонтерив — працював на кухні, готуючи їжу для бійців прилуцької тероборони. Від світанку до пізнього вечора. Вони були настільки втомленими, що сил залишалося лише дійти до ліжка.

І, до речі, не він мені про це розповів, бо Сергій — досить скромна людина, не любить пафосу та галасу довколо своєї особи, а бурхливі оплески йому потрібні лише після виступів «Не Ждали».

Пропоную декілька уривків з монологів Сергія, які видалися мені цікавими.

ПРО ПРИЛУКИ ТА ПЕРШІ ДНІ ВІЙНИ

Я люблю це місто, є в ньому щось магічне, таємниче. Потрапляючи в Прилуки, закохуєшься в них, і це - назавжди. Наче приростаєш до них всім серцем...

Перші дні, а потім і перший місяць війни були для кожного прилучанина наповнені бажанням захистити рідне місто, зробити все, щоб дати гідну відсіч ворогу. Всі в мить стали такими рідними! Були величезні черги, щоб записатися до лав тероборони, люди збиралися, робили коктейлі Молото­ва, облаштовували блокпости, зварювали «їжаки», збивали щити... Шили балаклави, готували і розвозили їжу на ті ж блокпости, плели сітки.

Ми відчували в ці дні біль інших, біль України. Привозили найнезахищеним хліб і ліки. Прилучани стали стіною... При гімназії № 5 в ті перші дні потужно працював волонтерський центр, і саме він прийняв на себе увесь удар. Це вже потім долучилися інші... Ті страшні, небезпечні часи минули, і люди знову розійшлися — кожен у свою мушлю. А є й такі, для яких війни наче не існує. А дехто питає, а що, у нас таке було?

Перемога буде, але ж якою ціною і кров’ю? Мені б дуже хотілося помирити всіх у місті - всіх тих, хто не може порозумітися, хто не чує один одного...

«ПРАЦЮВАТИ ЗАДЛЯ НАШОЇ ВАЖЛИВОЇ МЕТИ...»

Працюємо...Записуємо нові пісні, викладаємо їх до YouTube, виступаємо на різних концертних майданчиках, беремо участь у благодійних концертах на підтримку ЗСУ. В місті багато талановитих музикантів та вокалістів, з якими ми завжди залюбки співпрацюємо. Я ціную кожного з них — і мого друга Олександра Дубовика, який гарно грає на багатьох інструментах: на трубі, баяні, контрабасі, прекрасно співає, вже стільки років дає життя Міжнарод­ному фестивалю «Мистецькі барви». Чудовий музикант Анатолій Бірюзов, одна його поява на сцені викликає бурю захоплення у публіки. Саксофоніст Олександр Ярмошенко, який нині на фронті. Не так давно ми зробили нове аран­жування української народної пісні «Ой, не світи, місячень­ку...» і проспівали разом з керівником «Горлиці» Вікторією Лемещенко, Світланою Королько та Аліною Ведмідською... Місто багате на таланти, потрібно просто працювати разом задля нашої головної, важливої мети — перемоги.

ЧИ ПОТРІБНА МУЗИКА ПІД ЧАС ВІЙНИ

Хлопці наші воюють під Крамоторськом, Бахмутом. Коли кум прямо з окопів подзвонив і запитав — де ж твої пісні, чого ти мовчиш? Потрібно підняти наш бойовий дух... І я почав писати.

Чи потрібна музика, коли війна? Чи доречна пісня у важку хвилину? Можливо, хтось помилково вважає, що війна — не час для пісень. Але ж ми, українці — одна із найспівочіших націй у світі, ми не можемо жити, дихати без пісень...

У наших піснях є біль, лють, страх за майбутнє, ненависть до ворогів і любов до своєї країни та рід­них, бо це все те, що відчуває кожен українець. Для нас пісня — це спроба катарсису, спроба пережити жах війни, подяка тим, хто воює, волонтерить... Зараз основне завдання музики - підбадьорити людей, підтримати та покращити їх настрій, врятувати від нав’язливих думок.

Музики стало до лиха багато, можна і 20 пісень написа­ти, а чи це буде щось справжнє?.. Я багато над всім цим думаю...

Сергій не тільки пише тексти і музику, власноруч робить аранжування, створює фонограми пісень. Він багато працює в студії звукозапису.

А ще він вивчає тонкощі музичного технічного обладнання — всілякі там синтезатори, клавішні,тому й вміє їх ремонтувати. Полюбляє акустичні, а не електронні інструменти.

Його улюблені співаки (він виріс на їх піснях) — Цой, «Машина времени», ДДТ. З великою теплотою розповідає про свою дружину Наталю, яка працює у Центрі творчості художником-декораторем — вони є двома половинками однієї души.

Він живе в своєму світі — світі музики і любові.

Ось такий він, Сергій Чунь. Талановитий і глибокий. Інтелігентний, делікатний, який вміє бентежитися, як хлопчисько (а може, мені це просто здалося?). Справж­ній романтик в душі, людина харизматична, яскрава, справжня — за вчинками, відчуттями, піснями. Очами і душею. Людина, яка любить Україну і працює задля неї.

Хай тобі щастить, Музиканте!

Наостанок, лише посперечаюсь трішки з самою назвою гурту «Не Ждали». Ми «Ждали», ми чекаємо вас, завжди чекаємо!

Хай вам всім завжди щастить!