Окупація – це пекло ще у земному житті: село Велика Дорога через майже три роки після деокупації

Місяць пекла в окупованій Великій Дорозі пережила родина Надії Михайлівни. Вони були останніми, хто правдами та неправдами втікав із села від звірств окупантів. Їх історія шокує, вражає до мурах. Бо по засніженому полю двоє стареньких понад 10 годин тягли візок з 90-річною хворою мамою пані Надії до сусіднього більш спокійного села.

Цій втечі передував цілий місяць тортур, бо ж окупацію селяни вже охрестили не інакше, як «пеклом у земному житті».

На перший погляд це звичайна літня жінка з натрудженими руками, яка мов віл тягне на собі усю сільську роботу. Насправді ж під час окупації на плечі пані Надії лягла дуже відповідальна місія – вона, як сама розповідає, була «таємною агенткою» ЗСУ. За що могла поплатитися життям.



Будинок Надії Михайлівни розташований просто навпроти школи, де окупанти облаштували штаб та госпіталь. Тому з вікна своєї спальні жінка рахувала всі ворожі САУ, БТРи та іншу ворожу техніку.

Росіяни до Великої Дороги зайшли вже  на другий день повномасштабного вторгнення. І в пам’яті Надії чітко закарбувався кожен день окупації. Тоді ворожа техніка ходила під кожним двором, а орки почали «шмонати» кожну хату, згадує жінка прибулих зайд в російських жаб’ячих одностроях.

Мародери обходили кожний дім по декілька разів. Там, де хтось жив – постійно перевіряли паспорти, дивились реєстрацію, шукали «АТОшників». Ну а потім пішли по гаражах і підвалах.

Тоді надія в Надії була тільки на Бога. Жінка падала навколішки і молилася до старовинних ікон, які понад усе намагалася зберегти.

Справжнє пекло для Надії почалося, коли орки довідалися, що жінка здає їх позиції.

А вже коли повернулися то замість хати та дворища застала суцільну руїну, а на городі кільканадцятиметрову вирву.

Минає ось уже три роки від пережитого пекла, а Надія Михайлівна і досі кидається у ві сні від жахіть. Не допомагають ані психологи, ані жмені ліків, які приймає на постійній основі.

Навіть час не притупляє спогади. Та і як про все забути, як за кілька метрів від дому ціла братська могила окупантів. Жінка розповідає, як була свідком нестандартних прощальних церемоній, коли у вириту свіжу яму скидали і 200-х і навіть важких 300-х. А потім запускали прощальні салюти.

Сьогодні вже ніхто й уваги не звертає ані на братську орківську могилу, ані на закинуту школу, в якій ще 23 лютого 2022-го року вирувало життя. Село потроху згасає. Бо ж 15 хат вигоріло вщент, багато поруйнованих стоять пусткою. Молодь виїхала, а лишилися лише ті селяни, яким їхати нікуди. Ось і варяться тут у своєму горі, поволі згасаючи. Таке воно життя після окупації.